Історія

Про заснування села заснування свідчать кілька легенд. Перша твердить, що село назвали Моринцями тому, що першими його жителями були переселенці від моря. Друга легенда говорить, що жителі села займалися збиранням меду диких бджіл, а для цього морили їх, від цього жителів називали морянами, а село — Моринцями. В третій легенді йдеться, що перші поселенці у дуже великій кількості вимерли від чуми, яку в народі того часу називали 'мором'.

Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII ст. Так в 1648 році на початку визвольної війни українського народу через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч чоловік. ^[4] Через 10 років село згадується серед маєтностей, що належали К.Виговському. ^[5]

В 1730 році село Моринці належало княгині Яблоновській — хоронжині коронній, тоді тут було 50 дворів. В 1794 році село дісталось в спадщину Надії Василівні Енгельгардт, дружині дійсного таємного радника сенатора кавалера Петра Олексійовича Шепелєва від генерал-фельдмаршала Григорія Олексійовича Потьомкіна. Це село вона продала 5 грудня 1796 року брату своєму дійсному таємному раднику Василю Васильовичу Енгельгардту. Коли селом володів поміщик В. Енгельгардт, в ньому мешкало 1347 чоловік. У 1801 році в селі було 754 чоловічого і 636 осіб жіночого населення.

Жителі села на той час займалися хліборобством, скотарством та чумакували. Жили в злиденних хатинах, критих соломою. За часів панування В. Енгельгардта із 169 дворів села 76 були без будь-якого 'тягла'. Весь час посилювався гніт селян, що викликало з їхнього боку опір. 1818 року у відповідь на відмову селян коритися наказам управителя в Моринці вступив загін солдатів. У сутичці, яка сталася між ними і кріпаками загинуло 3 солдати та 18 селян. ^[6]

У другій половині XIX ст. вперше згадуються Моринці, як батьківщина Тараса Григоровича Шевченка.

1860-го року на кошти селян у селі відкрито парафіяльну школу.

Внаслідок реформи 1861 року новий власник Моринців Браницький нещадно пограбував селян: вони одержали всього 1805 десятин землі, в тому числі 83 десятини непридатної, за яку повинні були сплачувати великий податок.

Здійснення реформи в Моринцях супроводжувалось заворушеннями. Селяни, очолювані Ф. Відоменком та Є. Левченком у 1862 році відмовились сплачувати оброк і підписувати уставну грамоту. До села прибули сотня козаків і ескадрон драгунів, які заарештували керівників повстання. Спроба селян визволити їх не мала успіху. Рух був придушений, частину селян покарано різками.

В 1866 році в Моринцях мешкало 2507 чоловік, налічувався 401 двір, 3434 десятини землі, з яких поміщикові належали 1577, церкві — 52,1.

В період з 1868 по 1890 років в Моринцях побудована нова дерев'яна церква, яка до нашого часу вона не збереглася, її по варварському знищила радянська влада у 1935 році.

В 1900 році в Моринцях набуло найбільшого розвитку гончарство. Близько 100 чоловік займалося виготовленням гончарних виробів, за рахунок чого жили за свої кошти, продаючи вироби в найближчих містечках.

На початку ХХ ст. у Моринцях діяли церковнопарафіяльна школа і дві школи грамоти, за класні кімнати учням правили приміщення колишньої корчми і крамниці. ^[7]

В 1912 році з 766 селянських господарств, які володіли 1537 десятинами землі, 125 мали до однієї, 195 — до двох, 272 — до трьох десятин землі. Одне господарство володіло 10 десятинами землі. 111 селянських господарств не мали худоби.^[8] З 890 дворів, 8 жили з гончарства, 60 — з ткацтва. 51 — з чоботарства і 5 — з ковальства. ^[9]

В середині лютого 1918 року в селі оголошено радянську владу, а у березні село було окуповане австро-німецькими військами. У листопаді 1918 року в село війшли війська Симона Петлюри, а в лютому 1919 року у село війшли війська 2-ї Української радянської дивізії. В серпні 1919 року до села війшли війська генерала Денікіна, які були вибиті червоноармійцями у січні 1920 року.

1921 року в селі створено сільскогосподарські артілі ім. Т.Г.Шевченка і 'Надія'. Через рік організовано ще п'ять: 'Боротьба', 'Дружба', 'Воля', 'Жовтень' і 'Серп'. Перші артілі були невеликі, до їх складу входило 12 — 20 сімей.

В 1922 році у Моринцях організовано перше споживче товарство. В 1925-му створене кредитне товариство, що надавало артілям та одноосібним господарствам кредити, постачало їм сільськогосподарський реманент, машини тощо.

В 1924 році у селі організовано дві групи для ліквідації неписемності, хату-читальню, клуб.

На початку 1929 року сім артілей об'єдналися в одну — ім. Т.Г.Шевченка.

В 1930-му році в селі відкрилася семирічна школа, яка в 1937-му стала середньою.

У січні 1933 року на базі колгоспу ім. Т.Г.Шевченка створено дві артілі — ім. Т.Г.Шевченка та ім. Другої п'ятирічки.

В 1933 році село Моринці, як і вся Україна були охоплені голодомором. „Активісти” відібрали у селян все. Від голоду вимирали цілі сім`ї, траплялися випадки людоїдства. В 1990 році з ініціативи Товариства Української мови було створено меморіал жертвам голодомору на території старого кладовища.

В 1939 році в селі споруджено нове приміщення для середньої школи, тут же встановлено бюст роботи скульптора К.М.Терещенка. У школах села навчалося 650 учнів, працювало 25 вчителів. ^[10]

Мирне життя людей Моринець перервала Друга світова війна. Німці окупували в село 28 липня 1941 року.

Під час війни в моринських лісах діяв партизанський загін. Створений 1943 року. В його складі перебували жителі села Моринець. Після наступу фашистів 14 січня 1944 року в районі старого лісництва відбувся бій. Партизани відступили до шестиринських лісів, після чого через три дні вони з'єдналися з частинами танкової дивізії та продовжили бій за визволення рідної землі. До сьогоднішнього дня в лісі збереглася хата, яка була партизанським штабом в ті часи.

Визволили село Моринці 28 січня 1944 року під час Корсунь-Шевченківської битви, а саме 21-й стрілецьким полком 180-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. Під час звільнення села тут перебував штаб генерал-полковника танкових військ П.О. Ротмістрова — командуючого 5-ю гвардійською армією 2-го Українського фронту.

У роки війни на фронтах воювали понад 1000 жителів села, 386 з них загинули, 549 відзначені урядовими нагородами.

Житель села Моринці Г.Д. Попович за свої подвиги удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

У березні 1944 року почала працювати школа, сільський клуб, бібліотеки, пологовий будинок. Через деякий час відкрили лікарню.

В 1956 році в селі відкрито пам'ятник Т.Г.Шевченку.

В 1950-му артілі села об'єдналися в одну — ім. Т.Г.Шевченка. В 1960-му до нього приєднано колгосп ім. Третьої п'ятирічкм села Гнильця, а в січні 1964-го — артіль ім.Жовтневої революції села Будищ (як четверту виробничу дільницю). В 1963 році колгосп ім.Т.Г.Шевченка перейменовано на 'Батьківщина Шевченка'. Він вирощував зернові культури — пшеницю, кукурудзу і горох, із технічних — цукрові буряки і соняшник. Допоміжними галузями були садівництво і городництво. Колгосп мав понад 300 га саду, пасіку, що налічувала 230 бджолосімей, 8 ставків площею 32 га. За колгоспом було закріплено 6 тисяч га землі, з них орної — 3,8 га. В 1972 році колгосп мав 43 трактори, 25 різних комбайнів, 35 автомашин тощо. В селі працювало три промислових підприємства. З 1959 року почав діяти цегельний завод. В 1963 споруджений харчкомбінат, що виробляв хліб, ковбасні вироби, коптив рибу.

Станом на 1972 рік в селі працював палац культури із залом на 550 місць, універмаг, продовольчі магазини, культмаг, комбінат побутового обслуговування з кравецькою і взуттєвою майстернями, фотоательє, банно-пральний комбінат, кафе, їдальня, пошта, телеграф, готель. Медичне містечко села мало центральний корпус, амбулаторію, парк для відпочинку хворих. В лікарні працювало 50 медичних працівників. У чотирьох дитячих яслахі дитячому садку виховувалось 300 малюків. В середній і початковій школі навчалося 700 учнів, працювало 38 учителів.